Глобальний лідер: серце, яке здатне обійняти світ ч.2

Перед вами друга частина статті про істинне лідерство. Тема популярна, проте ми хочемо копати глибше.

Зараз майже з кожного ресурсу кричать про успіх та «як стати найкращим». Ми ж дивимося на лідерство не пласко, а з точки зору сенсу та внутрішньої наповненості цього поняття. Ба більше, ми зазіхнули на ще тригерніше питання: що означає бути істинним лідером?

Сьогодні шукатимемо глибші відповіді на такі теми:

• Великі лідери — хто вони і заради чого живуть
• Батьківське серце як ключ до істинного лідерства
• Чия це ноша — бути лідером?
• Лідерство у XXI столітті
• Висновок: лідер — не формальна позиція, а внутрішній стан
• Бонус: кіно як підручник з лідерства

Великі лідери — хто вони і заради чого живуть

«Бути людиною» — головний критерій лідерства. У моїй команді може бути професійніший бариста — і я лише радітиму, що «учень перевершив майстра». Я знаю нюанси ніші, але найголовніше: я знаю дні народження моїх людей, які присвячують справі свій час і своє життя. Я міг би гнатися за більшими прибутками, проте розумію, що ріст має бути поступовим, а мій продукт має зберігати якість. А в разі труднощів чи кризи я шукатиму шляхи зберегти команду, а не більший виторг, бо гроші заробити легше, ніж побудувати довіру.

Виглядає ідеалістично. Де знайти такого лідера чи таку чесну команду? Проте що заважає вам самим бути такою людиною? Щойно питання формального чи справжнього лідерства стає особистим, життя перестає бути набором подій — воно стає процесом щоденного вибору «хто я».

Щодня ми «садимо зерна» у своєму житті — свої наміри, цілі, рішення. Ми можемо «посадити дерево» у власному «дворі», створюючи простір комфорту, безпеки й особистого благополуччя, а можемо обрати місце, де його плоди стануть відповіддю на потребу інших людей, де вони матимуть значення не лише для нас, але й для світу.

І тоді питання вже не в тому, яку саме мету ми обираємо, а в тому, де і для чого її реалізовувати, бо одна й та сама дія може мати абсолютно різний результат залежно від того, чи вона спрямована лише на себе, чи виходить за межі особистого і стає частиною чогось більшого.

Світ, у якому ми живемо, ніби постійно нагадує нам про цю різницю через контрасти: в одних країнах люди не мають доступу до базових ресурсів, таких як вода чи їжа, тоді як в інших ці ж ресурси можуть бути в надлишку і навіть створювати проблеми; десь природні багатства лежать просто на поверхні, і їх можна легко використовувати, а десь за них доводиться платити надзвичайно високу ціну, іноді навіть життям; в одних місцях є можливості, але бракує технологій, в інших є технології, але немає умов для їх застосування.

Знову виникає питання з незручним змістом: проблема справді у відсутності ресурсів чи, можливо, у відсутності людей, які готові взяти на себе відповідальність за їх правильне використання і справедливий розподіл?

Таким чином ми поступово підходимо до ширшого розуміння лідерства — а саме до мислення глобального лідера. Він не обмежує себе рамками власної країни, культури чи особистого комфорту, а починає бачити світ як простір своєї відповідальності, як місце, де його здібності і його серце можуть бути потрібні. Він може уявити себе в різних точках цього світу — там, де люди борються з бідністю, там, де тривають конфлікти, там, де люди змушені виживати у складних умовах.

І якщо перевірити себе ще щиріше, можна поставити ще одне неприємне питання: чи обираю я свій шлях, виходячи з того, де я найбільш потрібен, чи з того, де мені найкомфортніше?

У цьому місці стає очевидно, що знання, освіта, мови, кар’єра — усе те, що ми звикли вважати ключем до успіху, — є лише інструментами, які самі по собі не роблять людину лідером, бо можна мати все це і водночас залишатися байдужим до того, що відбувається навколо. Тут постає наступне фундаментальне питання, що б’є по его: ти просто існуєш, щоб їсти і спати, чи живеш заради чогось більшого?

Батьківське серце як ключ до істинного лідерства

Які у вас стосунки з батьками? Дуже особисте питання, яке я невиховано дозволю собі поставити, адже сиджу по інший бік екрана і не претендую на персональну відповідь. Чому я вас про це питаю? Я хочу підняти дискусію: хто такий хороший батько? Або хороша мати? Забіжу наперед: це життєво необхідно — визначити, як поводиться хороший батько чи хороша мати. І я хочу спробувати відповісти.

Хороший батько (мати) не запитує себе щодня, чи хоче він (вона) нести відповідальність. Не оцінює, чи це його рівень. Не відкладає турботу на потім — він просто бере і несе. І саме в цьому проявляється той самий Шімджон як глибинне бажання любити, піклуватися, захищати і віддавати, не рахуючи, не вимірюючи, не ставлячи умов. Серце батьків — серце безумовної любові. Так має бути, і, на жаль, так не завжди є, проте це не змінює факту того, кого ми називаємо хорошими батьками. Це важкодоступний і невидимий еталон, на шляху до якого люди часто роблять болючі помилки, проте це все ще взірець для наслідування.

Тож хороший лідер — це людина з батьківським серцем, яка має «великі» цілі? Усе, що написано вище, гарно приводить до цього висновку. Ми відкриваємо для себе концепцію лідерства не як стосунків «господар — слуга», а як «батьки — діти». Вищий рівень любові у стосунках — як до рідних — може вирішити проблеми багатьох організацій та колективів. Хороший батько не вибиратиме улюбленця, а прагнутиме успіху кожної дитини. Хороший батько не робитиме одного винним у всьому, а враховуватиме всі претензії та побажання і допоможе команді прийти якщо не до компромісу, то до консенсусу. Донесе «неправій» стороні, чому вона хибить, а «правій» — чому не варто пишатися своєю правотою. Хороший батько перейматиметься труднощами, з якими стикається команда, бо, як було написано в першому прикладі статті: «помилки працівників — це також відповідальність системи, яку створив і сам керівник».

І також хотілося б зазначити одну дуже важливу рису, яку люди зрощують, стаючи батьками: це терпляче серце. Насправді це той самий humble, тільки вже не в положенні об’єкта, а в положенні суб’єкта. Для батьків це життєво необхідно, тому що, коли маленькі діти ростуть, потрібна неабияка терплячість, аби навчити. А потім настає підлітковий період — і це новий челендж на терпимість, адже батьки змушені зі смиренним люблячим серцем приймати скарги, хиткі емоції та непостійність підлітків. А для батьків дорослих дітей це вже тренування найвищого рівня. Це окрема сфера стосунків, бо ти вже будуєш відносини з тим, хто повністю незалежний та самостійний, і при цьому, як батько, ти маєш залишатися на положенні старшого і люблячого. Попри найважчі та найболючіші падіння й розчарування — твої або твоєї найкоханішої дитини — ти маєш продовжувати йти і любити.

У відносинах батьків і дітей ми тренуємо найвищий рівень довіри, бо вчимося жити заради інших, вчимося будувати здорову ієрархію, адже батьки здобувають повагу колосальним серцем любові та незмінним ставленням. Щойно батьки починають негативно або агресивно вимагати поваги, основа втрачається, бо у стосунках з дітьми неможливо грати за правилами диктатури чи тоталітаризму. Так само і для хорошого лідера: якщо він таки знайде шлях побудувати зі своєю командою первинні стосунки рівня батьків і дітей, така організація неодмінно процвітатиме.

Чия це ноша — бути лідером?

Якщо бути чесними до кінця, стає зрозуміло, що найбільша проблема часто полягає не в тому, що ми не знаємо, що робити, а в тому, що ми не хочемо брати на себе більше, ніж необхідно, бо відповідальність — це зусилля, вихід за межі звичного, готовність зустрітися з невідомим. Саме тому ми так часто говоримо собі речі, які звучать логічно і навіть переконливо: «це не для мене», «я не хочу бути лідером», «мені достатньо того, що є».

Але якщо зупинитися і подивитися на це чесно, виникає питання: це справжні межі наших можливостей чи лише страх, який ми навчилися красиво пояснювати?

Можливо, частково це пов’язано з культурою, із середовищем, у якому ми виросли (посткомуністична Україна), де нас вчили не висовуватися, бути як усі, не брати на себе занадто багато, залишатися десь посередині, ніби це і є найбезпечніший шлях. І справді, цей шлях може здаватися стабільним і передбачуваним, але водночас він поступово приглушує найважливіше — бажання, волю, прагнення до більшого, і тоді життя стає ніби нормальним… але не живим.

Тож лідером має стати хтось особливий, хтось «народжений під зіркою короля»? Буває, доля готує центральних осіб історії, які часом можуть бути не знатної крові, але наче дійсно «обрані Небесами». Невже пересічний громадянин може стати президентом? Здавалося б, навряд чи. Але знову ж таки: чи міг уявити молодий комедіант Зеленський, що колись йому доведеться на позиції лідера тримати на плаву Україну, захищаючи її від військової агресії?

Проте якщо знову повертатися до глибинного значення поняття «лідер», ми несподівано прийдемо до висновку, що лідером має стати кожен. І це не про «нам що, усім стати президентами?». Це про той глибокий зміст: лідер — це не позиція, а стан. Бо бути лідером, а саме брати на себе відповідальність, вміти визнавати помилки, піклуватися з любов’ю про об’єкт, — це все не про зовнішню позицію, а про внутрішні риси.

Тому так чи інакше кожен з нас має стати у своєму житті лідером: як мінімум лідером свого життя, а з часом і лідером своєї сім’ї, а якщо глибше — то лідером свого роду, лідером на роботі або для молодших тощо. Ви ж знаєте, який шлях проходять лікарі? Вершина лікарської кар’єри — це не найбільша заробітна плата. Спочатку ти інтерн, який спостерігає за роботою хірурга, потім ти сам практикуючий хірург, а зрештою ти хірург, який вчить інтернів правильно проводити операції. Шлях учительства, що за своєю соціальною структурою відображає шлях батьківства, — це неминучий шлях зростання людини.

Кожен з нас має зайняти своє положення — іноді вимушено, а іноді з власної ініціативи. І стати людиною епохи насправді можливо, головне питання — яка моя мета на шляху лідерства? Може, ви станете національним героєм, а може, зрадником; може, відомим бізнесменом, а може, злочинцем; чи, можливо, ви будете просто найкращим батьком чи мамою у світі. Інших альтернатив називати не хочеться, коли питання стосується сім’ї. А якщо подивитися на світ ширше, то так само болить серце і за зраджену країну, і за підставлених друзів. Так чи інакше, важливо розуміти, що історію будують люди, і кожен, хто читає ці рядки, — часом маленький гвинтик, а часом великий механізм, і обидва вони підтримують роботу всієї системи та вносять свій неповторний вклад. Залишається тільки зрозуміти, за якими принципами жити, аби прожити це життя щасливо.

Лідерство у XXI столітті

Чи відкрили люди щось нове в понятті лідерства у XXI столітті? Здавалося б, принципи лідерства, як закони економіки, політики, етики, будуть незмінними тисячоліттями. Та чи насправді вони незмінні? Усе-таки ми не можемо сказати такого про політичні устрої: світ, який раніше жив за правилами загарбання, рабства, імперіалізму, повільно, але впевнено почав приходити до демократії та цінності людини.

З плином часу, а головне — з розвитком суспільства, людство приходить до розуміння, як виглядає істинний лідер. Точніше, яким він має бути, людство відкрило вже давно (відомі духовні діячі), — але найбільшого поширення ідеї здорового лідерства набули в епоху онлайну, коли інформація за мить може бути отримана з одного куточка світу в іншому. Наразі не потрібно навіть виходити з дому, адже доступ до найбільших бібліотек світу ви можете отримати просто у своєму ноутбуці.

Ми живемо в епоху «антект» — часу, коли фізичний контакт між людьми зводиться до мінімуму. Після пандемії та розвитку онлайн-форматів така модель лише посилилася: люди все частіше працюють дистанційно, не відвідуючи офіс.

У компаніях зростає прагнення до більшої свободи, що піднімає питання довіри до працівників. Оскільки в епоху «антект» люди часто не ходять на роботу, а працюють із дому, це дає більше самостійності та суб’єктності у прийнятті рішень. Якщо в компанії немає такої довіри до людей, вона не може ефективно ні керувати, ні працювати в таких умовах.

Тому сьогодні організації все більше замислюються над тим, чи можуть вони довіряти людям і як забезпечити відповідальну самостійну роботу. Навіть після входження в епоху «антект» залишається відкритим питання: як працювати самостійно, зберігаючи відчуття відповідальності.

Саме тому дедалі більше говорять, що люди, потрібні в цю епоху «антект», — це, простими словами, лідери. Вважається, що в цих умовах потрібні ті, хто здатен сам виконувати свої обов’язки, навіть якщо їх ніхто не контролює.

Але це не те лідерство XX століття, яке ми звикли уявляти: харизматичний, авторитарний лідер, який не слухає інших і вважає правильною лише власну думку. Лідерство XXI століття інше — це людина, яка має власну думку, бере відповідальність, радиться з іншими, знаходить гармонію і вміє добре співпрацювати.

Висновок: лідер — не формальна позиція, а внутрішній стан

Тож повертаємось до думки, яка вже розколихала наші почуття: кожен із нас уже є лідером, незалежно від того, визнаємо ми це чи ні, бо в кожного є своя роль, своя зона відповідальності, і саме ставлення до цієї ролі визначає, ким ми є — істинним лідером чи фейком. Це стає особливо очевидним у ситуаціях, де всі об’єднані спільною метою, і тоді стає зрозуміло, що центральність — це не про позицію, а про стан, про внутрішню готовність бути відповідальним.

І, можливо, найглибша істина полягає в тому, що серед людей центральне місце займає не той, хто має більше ресурсів чи можливостей, а той, хто більше любить, хто здатен жити заради інших, хто ставить спільне благо вище за власний комфорт. Це звучить парадоксально, але саме така людина стає тим, до кого тягнуться, кому довіряють і за ким ідуть.

Висновок дуже простий: побудувати краще суспільство можливо, але за певних умов. А саме: коли ми внутрішньо усвідомимо і почнемо практикувати принципи здорового лідерства. Коли концепція лідера не ототожнюватиметься з рабовласником чи диктатором, а стане ближчою до сутності батьківства — наставник, приклад, суб’єкт любові. Ставлення лідера з серцем батька чи матері може вирішити багато проблем у робочих стосунках, а відносини в компаніях можуть стати як у сім’ї. Хороший приклад показують корейці, адже мають у культурі поняття «Шімджон» та феномен «розширеної сім’ї», коли ти сприймаєш друзів чи колег не як короткострокову вигоду, а як близьких і небайдужих людей.

І в кінці, після всіх цих думок і прикладів, залишається одне найважливіше питання, яке не можна обійти і яке кожен має вирішити сам для себе не теоретично, а у своїх щоденних виборах: як ми самі поведемося перед відповідальністю? Чи відступимо, знаходячи пояснення і виправдання, чи зробимо крок уперед, навіть коли страшно і незручно?

На початку вже було поставлено доволі незручне питання: чому одні люди можуть спокійно дивитися на страждання світу, на війни, бідність, несправедливість, читати новини і жити далі, ніби це не має до них жодного стосунку, а інші — відчувають це як внутрішній біль, як щось особисте, як поклик, як питання, яке не можна залишити без відповіді?

Підсумувавши всі наші обговорення, ми починаємо розуміти, що хорошого лідера тривожать ці питання. Точніше, не просто хорошого, а масштабного. Якщо мене турбують питання моєї сім’ї — я стану лідером сім’ї; якщо мене турбують питання країни — я стану лідером країни; а якщо мене турбують питання людства — я стану лідером світового рівня.

У такі моменти ми змушені запитати себе: я буду людиною, яка залишається «посередині», чи людиною, серце якої здатне обійняти весь світ?

Бонус: кіно як підручник з лідерства

Я любитель кіно, тож гріхом буде не поділитися з вами прикладами крутих кінострічок. Тему хорошого лідерства потужно розкрито в таких фільмах, як «З міркувань совісті» Мела Гібсона, «Список Шиндлера» Стівена Спілберга, «Інтерстеллар» Крістофера Нолана, «Гладіатор» Рідлі Скотта та «Король Річард».

Аби відчути, як стати лідером, почавши з найнижчих сходинок, можу порадити такі фільми: «Останній самурай», «Мирний воїн», «Король говорить!», «Гра Ендера». Ці фільми про те, як стати смиренним учнем перед долею та життям, тож, гадаю, це маст-хев для перегляду.

Питання відповідальності і лідерства гарно зображені в таких кінокартинах, як «П’ятий елемент», «Інтерстеллар», «Хоробре серце», «Крізь сніг», «Мовчання» (режисер Мартін Скорсезе, до речі). А також «Дюна», мультфільм «Моана» і всім відома «Матриця».

Мабуть, аби дати повноцінну характеристику збірного образу лідера з цих фільмів, доведеться витратити не одну годину часу, проте можу зекономити вам таку цінну валюту і дати свій скромний звіт: усі люди на положенні лідерів там — це ті, хто заслужено отримав свою позицію не вигризанням перемоги, не ходінням по головах, а самопожертвою, відданістю і вже згаданим батьківським серцем.